Пошук по сайту

Історія  лекції  Курсова робота  Рефераты  

Книга містить огляд відгуків чужоземців про

Книга містить огляд відгуків чужоземців про





Сторінка1/7
  1   2   3   4   5   6   7
Володимир Січинський
Чужинці про Україну



ЛЬВІВ

«слово»

19 9 1
ВІД ВИДАВНИЦТВА

Книга містить огляд відгуків чужоземців про Україну

та українців від найдавніших часів до середини XIX ст. ,

Багато уваги приділяється відомостям про Запорізьку Січ,

періоду Б Хмельницького, гетьмана і Мазепи. Наводяться

цікаві дані про побут і етнографію українського народу.

Для широкого кола читачів.
Друкується за виданням: Січинський В. Чужинці про Україну. — Авгсбург, 1946

І. НАЙСТАРШІ ВІДОМОСТИ ПРО УКРАЇНУ

Про нашу землю найстарші відомості належать грекам і арабам. Коли перші чисто описові і торкаю­ться ліішє самої території, то арабські — вже чимало говорять про самий нарід. У IX—X ст. араби були дуже культурним народом, як купці багато їздили по ріжних землях і тому на свій час вважалися першими географами в світі.

Майже всі арабські письменники ясно відріжняють славян від «Руси», при чім головним містом славян вважають Київ, який називають «Куяб». Про самий нарід кажуть, що вони займаються хліборобством та почасти скотарством, є суворі і войовничі.

«Як у кого з них родиться син, — пише Ібн-Даст у X ст., — він бере голий меч, кладе перед новонарод­женим і каже:

— Не залишаю тобі в спадщину ніякого майна, матимеш тільки те, що здобудеш цим мечем...

Міст у них велике число і живуть вони просторо».

Аль-Масуді, письменник 20—50 рр. X ст. подає не тільки географічні відомости, але також поділ славян на племена та їх особливості!. Про славян говорить, що «вони поділяються на багато народів і деякі з них христіяни, є поміж ними також погане і ті, що покло­няються сонцю». Окремо від цих народів згадує «ру-сів». У другому місці, оповідаючи про «поган в країні хозарського царя», пише, то «деякі племена з них є славяни і русини». Кажучи про славян, зауважує: «Вище ми вже оповіли про короля, котрому в минулі часи підлягали інші (решта) їх королів, себто про Маджака — короля Валинани [Волиняки або Поля­не] — нарід, котрий є одним з основних (корінь зі славянських корінів) славянських народів,' вони по­важаються поміж їхніми народами і мали перевагу поміж ними. Але потім пішло розєднання поміж їхніми народами, лад їх був порушений, вони при­йшли до занепаду (поділилися) і кожне племя ви­брало собі короля, як то ми вже казали про їх ко­ролів, з причин, які оповідати було б занадто довго».

Знова про «Русь» говорить таке:

«Руси складають численні народи, що поділяють­ся на розріджені племена. Поміж ними є нарід, що називається Лудана, котрий є одним з найчисленні-ших поміж ними. Вони мандрують з крамом в країну Андалус [Еспанію!], Румію [Рим, Італія або Візан­тійська держава], Кустантинію [Царгород] і Хозар. Після 300 року Гиджри [912-913 рр. Хр.] трапилося, що коло 500 кораблів, де на кожному було 100 людей (з Руси), увійшли в протоку Найтаса, що зєднуєтьсяз хозарською рікою [Хозарським морем?]». Далі опові­дається, що Руси з успіхом воювали з ріжними наро­дами на побережжі Каспійського моря і досягнули навіть Баку.

Знова інший арабський письменник 70-х рр. X ст. Ібн-Хаукаль у книзі «Книга шляхів і держав» пише, що Русь знищила своїх сусідів: «Тепер не залишилося і сліду ані від Булгара, ані від Буртаса, ані від Ха­зара, бо Русь напала (знищила) всіх їх, забрала в них всі ті краї і привернула до себе».

Про нашу землю і звичаї наших предків найбіль­ше пише згаданий вже Ібн-Даст:

«Поміж країною Баджнаків [печенігів] і країною славян десять днів дороги; на початку славянської землі є місто Куяб [Київ]. Шлях до їх країни йде степами, бездоріжжям, через потоки і густі ліси. Краї­на славян — край рівний і лісистий; в лісах вони і жиють. Вони не мають ані виноградів, ані ріллі. З дерева виробляють подібне до кухлів, в котрих і ву­лики для пчіл і мед пчіляний заховується; це зветься у них — улигидж, і один такий кухоль містить коло 10 кварт його. Вони пасуть свиней, також овець. Як котрий умре, вони палять його труп. Жінки їх, як хто вмре, деруть собі ножем руки й лице. На другий день після палення небіжчика йдуть до того місця, де це сталося, збирають попіл, складають в начиння і став­лять на горбі. За рік по смерти небіжчика беруть Кух­лів двадцять меду, іноді трохи більше, іноді трохи менше, несуть на той горб, там само збирається й родина небіжчика, їдять, пють і потім розходяться.

Найбільше сіють просо; в жнива беруть просіяні зерна проса в корці, підносять до неба й кажуть:

— Боже, ти дав нам страву, дай і тепер її досить!

Є в них ріжні кобзи, гуслі і дудки; дудки довгі на два лікті, а кобза має вісім струн. Напиток роблять собі з меду.

Що до Руси, то вона на острові, що оточений озе­ром. Той острів, де живуть вони (Русини), має про­сторінь на три дні дороги, вкритий лісами і болотами, нездоровий і такий вогкий, що як ступиш ногою, то вона трясеться, бо так пересякнута водою. Вони ма­ють короля, що зветься Ханан-Рус; чинять наїзди на Славян (!), приїздять кораблями, висаджуються, за­бирають їх в неволю, везуть в Харван (Хазран) і Бул­гар [над Волгою] і спродують там. Ланів не мають, а живуть з того, що привозять з землі Славян.

Вони не мають ані нерухомого маєтку, ані міст, ані ланів; єдиний їх промисл — торговля соболями, вивірками та іншими футрами, які й продають, хто купить; заплату грошову завязують міцно до своїх пасів... З рабами поводяться добре і дбають про їх одяг, бо використовують їх при торговлі. Гостей ша­нують і добре поводяться з чужинцями, що шукають у них оборони, і з усіма, хто в них часто 'буває, не до­зволяють нікому зі своїх кривдити і утискати таких людей. У випадку, як хто скривдить або притисне чу­жинця, допомагають і боронять (скривдженого). Мечі мають [схожі?] сулаймонові. Як котрий з поміж ро­дів просить помочи, всі виходять до боротьби; між ними нема розріжнення, але воюють з ворогом одно­стайно, поки його не переможуть. Як котрий має справу проти другого, то кличе на суд до короля і перед ним сперечаються; як король скаже свій присуд, виконують, що він сказав. Коли ж обидві сторони не вдоволені королівським присудом, то за його наказом мусять остаточне рішення зробити зброєю: чий меч гостріший, той і має верх. До цієї боротьби родичі (з обох сторін) приходять озброєні і стають; тоді су­перники починають битись і хто переможе, той спра­ву виграє після своїх вимог.

Вони відважні і хоробрі. Як нападають на інший нарід, то доти не відступлять, доки не знишать (його) цілком; гнетуть переможених і роблять їх невільни­ками. На зріст високі, гарні на вигляд і в нападі смі­ливі, та цю сміливість не виявляють на коні, але всі свої напади і походи чинять на кораблях. Штани носять широкі — сто ліктів матерії йде на кожні. Одя­гаючи такі штани, збирають їх коло коліна і прив'я­зують до нього. Усі постійно носять при собі мечі, бо мало вірять один одному, а що підступ в них річ зви­чайна: кому вдасться здобути хоч малий маєток, за­раз же рідний брат або товариш починає заздро по­зирати і силкується, щоб як небудь того вбити або зрабувати».

Ібн-Якуб, арабський письменник 60-х років X ст., у своїх «Записках» подає таку загальну характеристи­ку наших предків: «Взагалі Славяни — люди сміли­ві, здатні до походу і як би не було розріжнення се­ред їх численних і розкиданих племен, то не міг би з їх силами боротися ані один нарід у світі. Вони за­мешкують краї найбагатші оселями і життєвими за­собами. Пильнують хліборобства і щодо здобування собі на прожиток, переважають всі народи півночи. Крам від них йде морем і суходолом до Руси і Цар-городу».

Грецькі, візантійські джерела VI—X ст. торкають­ся переважно боротьби візантійських імператорів з київськими князями передхристіянських часів. Тому з цих джерел довідуємось про військову силу, велич та політичну й економічну експанзію старої України-Руси.

Один з найдавніших візантійських письменників Прокопій в другій половині VI ст. писав: «Народами Склавинами і Антами не править один муж, але з давних часів живуть так, що порядкує громада, і для того всі справи, чи щасливі, чи лихі, йдуть до грома­ди. Не знають долі (фатуму) і зовсім не признають, щоб вона мала якусь силу над людьми. Шанують во­ни річку, німф і деяк? інші божества, жертвують їм всім і з цих жертв ворожать собі».

Більш докладні відомости про тих же Словен і Ан­тів подає інший візантійський письменник і цісар Маврикій (582—601):

«Словени й Анти мають однаковий спосіб життя й однакові нахили; вони вільні й ніколи не даються на­мовити під ярмо чужої влади, а вже ніколи на влас­ній землі. їх багато й вони витривалі, легко зносять і спеку і холод, сльоту, наготу тіла й голод. Для тих, що їх відвідують, вони ласкаві й зичливо переводять їх з місця на місце, куди їм треба. Коли б,' через нед­байливість господаря, гість потерпів яку шкоду, то той, що передав гостя другому господареві, підняв би війну, бо вони вважають своєю святістю — пімстити кривду гостя. Тих, що попадають до них в полон, не задержують, як це роблять інші народи, але, призна­чивши їм якийсь час, лишають їм до вибору, чи захо­чуть, за якимсь викупом, вернути до своїх, чи зали­шитися поміж ними, як вільні і приятелі... їхні жінки бувають чесні понад міру, а багато їх вважає смерть чоловіка за власну, й радо самі себе гублять, не вва­жаючи свого вдовицтва життям... Вони цілковито ві­роломні й не тривкі в договорах. Уступають радше перед силою, аніж подарунками. Та коли поріжняться поміж собою, ніколи вже не погодяться, ніколи не тримаються спільного рішення. Бо кожен із них має свою думку й ніхто не хоче уступити другому. Тому, що в них багато князів, що живуть у незгоді, не шко­дить — так радить Маврикій — позискати одних про­ти других чи слушністю, чи подарунками, головно тих, що живуть при кордоні».

Патріярх Фотій (891 р.) — свідок облоги Царго-роду нашими предками, пише про них: «Нарід дикий і суворий, без страху... все руйнує, все нищить... Чи пригадуєте той час незносний, тяжкий, коли прийшли до нас варварські кораблі, дихаючи чимсь суворим, диким, погибельним... Коли вони йшли попри місто, несучи, виставляючи пловців з четами, мов би загро­жуючи місту смертью від меча.... Коли переляк і тем­рява опанувала розум, і вухо прислухалося тільки до одної вістки: варвари перелізли стіну, і вороги опа­нували місто! І то яке місто! — Місто (Царгород), оздоблене здобичею з багатьох народів, який нарід хоче зробити тебе здобичею! Ти, що здобував багато трофеїв над ворогами Европи, Азії і Ливії, як підняла над тобою тепер спис варварська, проста рука, щоб над тобою поставити трофей!»

Лев Диякон з Малої Азії [що мала живі зв'язки з Україною] у своїх писаннях коло 990 р. так харак­теризує наших предків, що далеко не віддаляється від вдачі сучасних українців, хоч писалося це тисячу років тому:

«Нарід нерозважний, войовничий, сильний, що нападають на всіх сусідів, — вони ніколи, хоч і пере­можені, не віддаються в руки ворогів і якщо не спо­діваються вирватися, (то) "встромляють собі в нутро меч і так себе забивають». Про кн. Святослава пише, що він «палкий, сміливий, відважний, діяльний». На пропозицію візантійського імператора забратися з Мізії (сучас. Болгарія), яку Святослав обсадив збро­єю князь відповів, що «як Ромеї (Візантія) не схотять заплатити (за його втрати) — нехай скорше за­бираються з Европи, бо то їм не належить, і до Азії переходять!». Тут знаходимо також одинокий свого рода в історії опис, як виглядав київський князь:

«Середнього зросту, не занадто високий, але й не низький, брови мав густі, очі сині, ніс короткий, бо­рода оголена, на верхній губі густе і довге волосся, голова зовсім оголена, з одного боку висів чуб, що означало значний (вищий) рід; шия здорова, плечі широкі і взагалі дуже добре збудований».

Відомости про Україну старокняжої доби в захід-ньо-европейських джерелах, зокрема хроніках, попа­даються рідко і випадково. Небагато було мандрів­ників XI—XIV ст., що записували свої вражіння. У відміну від арабів і греків, вони більше уваги звер­тали на матеріальну сторінку життя, їх дивує бага-цтво землі, пишність княжого життя, розміри столи­ці _ Києва, кількість будов та ріжних ужиткових виробів. Починаючи з середини XIII ст., після татар­ської навали, подорожники оминали Україну, більше їх зявляється в XV і XVI століттях.

Бруно з Кверфурту коло 1008 р. писав про Воло­димира Великого, що це «князь великий і багатий володар», дуже гостинний і добрий.

Тітмар еп. Мерзебургський коло 1017 року записує у своїй «Хроніці», що у «Хитаві» (Києві) — столиці королівства, яке велике і сильне є, «більше 400 цер­ков і 8 ринків, люду несчисленна сила».

Жільбер де-Лянуа, посол Франції, Англії і Бургун­дії, що був на Україні та ін. краях Східньої Европи в рр. 1412 і 1421, пише м. ін. про Камянець Подільсь­кий як «прегарно розташоване місто», де лицар-капі-тан Поділля Гедигольд «пишно мене приняв, дав мені прекрасні подарунки, харчі і прекрасні обіди». В той же час про свій побут у Новгороді і Пскові пише, що т\т обіди «найбільш дивні і незвичайні з усіх, які мені коли-небудь доводилося бачити». Дивувало по­сла також, що в Новгороді жінок купували на база­рі, як худобу, але монет не вміли вибивати, тільки вживали кусники срібла та ріжні футра як грошеві засоби...

Альберт Кампензе в листі до папи Климента VII коло 1523—1534 р. пише про московське князівство (Moscovia), що воно заселене ріжними народами: югри, карельці, печоране, вогуличі, череміси. Далі, зга­дуючи про наші землі, пише: «Київ, столиця давнішої держави Росів (stato de Rossi), при річці Бористені [Дніпро], є одним з найгарніших і найбагатших міст, незважаючи на те, що був пограбований і спустоше­ний до краю жорстокістю і несамовитістю татар, кот­рі ще і тепер, сусідуючи з Литвою, роблять часті напади на землі Росів, від чого ці землі під цей час дуже мало заселені».

С. Герберштайн, визначний дипльомат, що двічи їздив на Московщину і Литву, а можливо, був також на Україні, у своїх «Записках», що витримали в XVI ст. багато видань у швайцарському Базелі, теж називає Московщину не інакше, як «Moscovia», а їх мешканців «московитами». Згадує про провідника українців Евстахія Дашкевича — «муж дуже досвід­чений у військовій штуці і славний визначною хороб­рістю... він часто ставив перед великою небезпекою і самого царя московського, у котрого колись був у полоні. В той рік, коли ми були у Москві, він роз-торощив Москвинів завдяки незвичайним хитро­щам».

Про Київ, чи Chiovuia, пише: «Пишність і справді королівська велич цього міста підтверджується са­мими його руїнами і пам'ятками, від котрих залиши­лися рештки». Оповідаючи про ріжні українські зви­чаї, м. ін. зауважує: «У Києві є гора, через котру куп­ці мусять переїздити трохи тяжкою дорогого; коли по в'їзді на неї випадково заломиться яка-небудь части­на воза, то річи (майно), шо везлися цим [попсова­ним] возом, забирають до державного скарбу»...

Особливо цікавий Денник подорожі Михайла Лит­вина (по походженню справді литвин), шо в 1550 ро­ці був на Україні, — цікавий тим, шо подає відомости про багацтво української землі: «Грунт Київщини до такої міри родючий і зручний для обробу, що лан (земля), виораний раз парою биків, дає великий уро­жай; навіть необроблене поле дає рослини, які году­ють людей своїм корінням і стеблом. Тут ростуть де­рева, що дають ріжноманітні ніжні овочі: плекається виноград, що дає великі грозна винограду, а місцями иа схилах зустрічається дикий виноград [с. т. звичайний виноград для їди, що сам собі росте]. В старих дубах і буках, в котрих зробилися дупла, обильно во­дяться рої бджіл зі щільниками меду, який відзначає­ться чудовим кольором і смаком. Диких звірів і зуб­рів, диких коней і оленів така сила по лісах і полях, що на них полюють тільки задля шкіри, а м'ясо через велику їх кількість викидають, окрім спинної части­ни; ланів і диких вепрів навіть зовсім не вживають. Дикі кози в такій великій кількости перебігають зи­мою з степів до лісів, а літом назад, що кожний се­лянин забиває їх до тисячи на рік. По берегах річок у великій кількости зустрічаються оселі бобрів. Птиць така дивовижна сила, що весною хлопчаки назби­рують цілі човни яєць диких качок, гусей, журавлів і лебедів, а пізніше їх виводками наповнюють курни­ки. Вірлят зачиняють до кліток задля пір'я, котре чіпляють до стріл. Псів годують м'ясом диких звірів і рибою, бо ж річки переповнені неймовірною кіль­кістю осетрів та іншими великими рибами... Тому ба­гато річок називають «золотими», особливо Прип'ять, котра в одному місці коло Мознря при гирлі Тури (Уборть?), в час наповнення свіжою водою з джерел, щорічно з початком березня, наповнюється такою си­лою риби, що кинутий до неї спис насаджується (на рибу) і стоїть повнено, ніби встромлений у землю — так густо збивається там риба. Я би не повірив тому, коли б сам не бачив частенько, як відтіль безперерви черпали рибу і наповнювали нею за один день до 1000 возів, що належали купцям, котрі щорічно зїздяться в цім часі*.

Так само дивується бягацтвом української землі французький подорожник Блез де Віженер у своїй книжці, виданій в Парижі в 1573 році: «Кажуть, що грунт цієї країни [має на увазі Поділля] такий доб­рий і плодючий, що коли залишити в полі плуг, то він протягом двох чи трьох днів так заростає травою, що знайти його тяжко. Країна наповнена медом і вос­ком і могла би прогодувати величезну кількість отар, коли би була можливість їх розводити». [Тут має на увазі часті напади татар].

Про Галичину, Волинь і Поділля Блез де Віженер пише, що вони заселені одним народом, а «їх мова, побут і звичаї майже тотожні».

Про звіринність Правобережжа, Волині і Галичи­ни пише, що тут були тур, зубр і лось. Тур водиться на кордонах Мазовії і Литви, причім уже тоді була охорона цього звірря у штучних огорожах.

«Тур є породою дикого бика, але без порівняння більший від домашнього (бика) і серед усіх звірів меншин лише від слона. Ціла його шерсть чорного кольору і тільки вздовж хребта йде біла смуга... Тури можуть єднатися з домашніми коровами, але в тако­му випадкові їх вже не приймають потім ніколи до загальної череди (турів); їх виганяють з великою впертістю і навіть іноді бють до смерти. Мясо тура не гірше і не краще від звичайного волового мяса, найбільше ціниться їх шкіра, особливо для пасів». [Цей опис тура сплутано з зубром].

«Зубр чи бізон — звірина дика і сердита. Зверху шерсть зубра нагадує льва, але в одміну від нього він має на підборіддю велику довгу бороду; голова його невелика, очі великі, вогнисті, погляд косий і дикий, лоб широкий, величезні роги так розведені, що поміж їх кінцями могли би уміститися три грубі чоловіки. На спині — високий горб, як у верблюда, покритий довгою хвилястою шерстью». Далі описує Б. Віженер полювання на зубра як дуже небезпечне.
  1   2   3   4   5   6   7

поділитися в соціальних мережах



Схожі:

Книга тетралогії «Таємний посол»
Тема: Володимир Малик (В. К. Сиченко) «Фірман султана» (ІІ книга тетралогії «Таємний посол»). Розповідь про легендарне козацтво та...

Книга буде цікава професіоналам-кінознавцям, кіноредакторам телекомпаній,...
Книга рекомендована до видання вченою радою Харківського державного університету мистецтв ім. І. П. Котляревського (протокол №11...

1. загальні відомості про php
Даний розділ містить відомості про основні функції середовищ розробки php та JavaScript зокрема про бібліотеку jQuery, систему керування...

Електронні енциклопедії, словники, довідники
Атлас містить інформацію про період Новітньої історії від Французької революції кінця XVІІІ ст до початку Першої світової війни

Готуємось до та по темі ”Бази даних. Субд ” Що таке база даних?
База даних – це інформаційна модель, що містить дані про об’єкти та їх властивості. Бд зберігають інформацію про групи об’єктів з...

Предмет астрономії. Її розвиток І значення в житті суспільства. Короткий...
Тема предмет астрономії. Її розвиток І значення в житті суспільства. Короткий огляд об’єктів дослідження в астрономії

Дослідження містить ряд сучасних наукових праць про Наукове товариство...
Актуальні проблеми розвитку науки в контексті глобальних трансформацій інформаційного суспільства

Тема: О. Олесь "Ярослав Мудрий", І. Крип’якевич «Книга за княжих часів»
Мета. Розширювати уявлення про історичне минуле, про мудрість І розважність князя Ярослава Мудрого, збагачувати словниковий запас...

Урок з літератури у 10-б класі тема : Михайло Коцюбинський. Життя І загальний огляд творчості
М. Коцюбинського виховувати національну свідомість учнів, духовність, любов до рідного народу

Книга про український феномен
Літопис самовидців: Дев´ять місяців українського спротиву / Автор проекту Оксана Забужко, упорядник Тетяна Терен; передмова Світлани...



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації




i.ocvita.com.ua
Головна сторінка