Пошук по сайту

Історія  лекції  Курсова робота  Рефераты  

Лекція з нагоди вручення звання почесного доктора Національного університету «Києво-Могилянська академія»

Лекція з нагоди вручення звання почесного доктора Національного університету «Києво-Могилянська академія»





Сторінка1/3
  1   2   3


Йоханан Петровський-Штерн

Українці і євреї:

простір взаємодії


Інавгураційна лекція з нагоди вручення звання почесного доктора

Національного університету

«Києво-Могилянська академія»,

прочитана двадцятого січня дві тисячі чотирнадцятого року

Видавничий дім

«Києво-Могилянська академія»

MMXIV

Авторизований переклад з англійської Миколи Климчука

за участі Світлани Семенової і Олександри Уралової
Літературний редактор Ярина Цимбал

Науковий редактор Віталій Черноіваненко
1. Відкрити Україну

Я завітав до вас у ролі університетського професора юдаїки, який займається переважно квантитативними, економічними, соціальними, культурними, релігійними й етнічними проблемами європейської історії з особливим акцентом на Центрально-Східній та Східній Європі. У своїх дослідженнях я зосереджуюся здебільшого на взаємодії етнічно-релігійних груп (юдеїв, мусульман і християн) у міському просторі. Я викладаю студентам і аспірантам університету єврейську історію та культуру ранньомодерної і модерної доби, читаю вступні курси з юдаїзму, рабиністичної літератури і Талмуду, оглядові курси про єврейську середньовічну думку, Кабалу і єврейську містику, викладаю єврейську літературу для «дорослої» аудиторії поза університетом. Кілька років тому до цього переліку додався курс, присвячений Україні, — єдиний такий курс у Чикаго на університетському рівні. Ще я видав три книжки про Україну і підготував до друку четверту. Питання в тому, який ґедзь мене вкусив, інакше кажучи, як я дійшов до вивчення України й українців і що саме означають для мене українська історія й культура. Безумовно, Україна — це важливий додатковий контекст моїх розвідок у царині юдейсько-християнської взаємодії у Центрально-Східній і Східній Європі, але це далеко не все.

Я народився в Києві у єврейській родині. Моя сім’я була пов’язана з широким колом ліберальних і демократично налаштованих інтелектуалів, які часто питали себе, хто ми, але не надто переймалися своєю етнічною, релігійною й національною ідентичністю. Вони краще розумілися на тому, ким вони не були, ніж на тому, ким вони є. Майже всі вони вважали себе невіруючими скептиками і рідко хто називався войовничим атеїстом. Майже всі спілкувалися російською і зрідка українською. Майже всі погано ладнали з радянським режимом. Скептичне ставлення до панівної ідеології та приналежність до ідеологічно незаангажованої демократичної культури визначали їхню колективну ідентичність і заступали такі прикмети, як релігійні вірування, мова, соціальне чи етнічне походження й національні симпатії. Діапазон цього скептицизму коливався від показної незгоди до хитромудрого лицемірства і передбачав багато можливостей обговорювати те, що вони вважали демократичною культурою, та своє ставлення до ідеологічних стандартів, нав’язаних тогочасним режимом.

У цьому середовищі всі безмежно захоплювалися Булатом Окуджавою, Борисом Пастернаком і Чингізом Айтматовим. Однак майже ніхто не згадував про те, що Російська імперія заподіяла грузинам, вірменам, євреям і киргизам — тим етносам, до яких належали ці митці, і тим етнічним угрупованням, про які дехто волів би не згадувати. Що краще індивід міг спілкуватися і писати російською, то краще йому велося. У країні панувало правило «на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує», і ключем до благоденства було аж ніяк не говоріння «на всіх язиках» — вистачало й російської. За іронією долі, російська мова і література стали для багатьох членів цієї денаціоналізованої демократичної спільноти прихистком, де вони могли сховатися від режиму, ба навіть духовно йому протистояти. Втім, цей прихисток ретельно витворював сам режим.

Окремі представники цієї спільноти жили всередині власноруч створеного міфу. Література, переважно російська, була для них Храмом, Пушкін був їхнім богом, а Юрій Лотман — верховним жерцем. Я бачив взірцевих інтелектуалів і в цьому середовищі, і поза ним. Я відчував неприязнь до їхнього одномовного космополітизму і дуже рано почав симпатизувати тим, чиї цінності відрізнялися від винятково інтелектуальних і російськоцентричних. Невдовзі я зрозумів, що не поділяю цінностей, важливих для середовища моєї родини, яке байдуже або недбало ставилося до релігії, мови й етнічної приналежності.

Я почав глибше цікавитися питаннями етнічності і, зокрема, релігії. Мови інших етнічних груп стали для мене потаємними ходами, які вели до їхнього світогляду й релігійності. У центрі моїх тогочасних пошуків поступово опинилися особисті світоглядні й релігійні питання. Я не зміг би вивчати іспанську, не заглибившись у католицизм. Мені не вдалося уникнути захоплення японською мовою, доторкнувшись до дзенської філософії і східних бойових мистецтв. Парадокс полягав у тому, що з праць антропологів, скажімо, Леві-Строса, я дізнавався про тубільні племена Полінезії і Бразилії більше, ніж знав про східних слов’ян чи євреїв. Я залюбки дізнався б щось про юдаїзм, але книжок з цієї теми не траплялося, а моє оточення було всуціль зрусифіковане і геть відірване від усього єврейського.

Навесні 1985 року дружина вперше привела мене в синагогу. Доти я ніколи в синагозі не бував, мало того, жодної не бачив, за винятком синагоги Бродського, у якій тоді був ляльковий театр. «Юдаїзм повертає нас у гетто», — казав мій батько. Для нього «гетто» було синонімом усього обмеженого, відчуженого, консервативного, відсталого, рабського, бездумного й незугарного, словом, поганого. Рівень невігластва щодо всього єврейського серед радянських євреїв приголомшував. Утім, і моя родина знала не набагато більше. Я знав слова тум балалайка — і то не з відомої пісні на їдиш, а з забороненої тоді пісні російського дисидента Олександра Галича. Однак мені пощастило: те, чого мені не вдалося знайти у своєму оточенні, серед інтелігенції єврейського походження, я знайшов серед людей, які належали до української роду.

Інтелектуальна одіссея, яка привела мене до відкриття України, була довгою і звивистою. Інтерес до українського запалили в мені кілька людей. Наприклад, Юрій Щербак, видатний український письменник, а після 1991 року посол України в Ізраїлі, Сполучених Штатах, Канаді. Він частіше за інших навідувався до нашого дому і був одним з постійних співрозмовників мого батька. Щербак не належав до моїх улюблених письменників, але його книжки розповідали про місто, де я виростав і де всі навколо говорили російською. Оповідання Щербака показували місто з іншого боку: його Київ говорив українською, думав українською і кохав по-українськи.

Мені пощастило бути знайомим із Вадимом Скуратівським, який став неодмінним і головним промовцем на кухні моїх батьків. Я згадую ті часи, коли Скуратівського викинули з журналу «Всесвіт» за новаторську статтю про Шевченка. Згодом його звільнили з Інституту психології, а потім і з Музею Лесі Українки. Він опинився у тривалій внутрішній еміграції в рідній країні і довго не міг знайти роботу: від його послуг одна за одною відмовлялися різні установи. Зрештою, домовласники спровадили його з орендованої квартири, і ми з батьком допомагали Вадимові пакувати й перевозити книжки та полиці.

«Я не сказав нічого особливого, — відповів мені Вадим, коли я згадав про його шевченківську статтю. — Просто взяв і розвинув написане в “Читанці”». Я ще раз перечитав його статтю. Між іншим, у ній ішлося про те, що Шевченко зобразив страждання всіх пригноблених незалежно від країни. Вселенське співчуття вважалося винятковим правом російських літераторів — від Пушкіна до Достоєвського. Показати загальнолюдський гуманізм Шевченка і співчуття поета до страждань українців, народу без держави, означало першорядну єресь.

Мені сподобався виразно україноцентричний підхід Скуратівського. Я пишався тим, що серед моїх знайомих є єретики такого штибу. Чомусь мені припало до серця те, що Скуратівський був українцем із родини сільських учителів десь із-під Чернігова, а не зарозумілим російським чи єврейським інтелігентом. Я відчував у ньому щось справжнє, автентичне. Він був для мене винятковою людиною з глибоким народним корінням, дивовижною здатністю перетворювати хитромудрі питання на прості й зрозумілі. Він був людиною далекоглядною і мав талант сполучати Україну з Європою та широким інтелектуальним світом. Такий підхід Зеєв Жаботинський, справжній знавець усього українського, колись назвав вселюдськістю в шатах націоналізму.

Звісно, до української мови і культури мене долучали й інші люди. У сімдесятих роках я мав нагоду брати уроки з теорії музики в українського композитора Леоніда Грабовського, відвідував лекції знаного філолога Андрія Білецького, товаришував із сусідом по шкільній парті Юрком Лисенком (відомим сьогодні як поет Юрко Позаяк, я заздрив його розмовній українській і філологічним талантам). Та понад усе на мене вплинув Богдан Жолдак, який зазвичай називав себе найбільшим українським письменником. Авжеж, тоді він важив кілограмів 135, а то й більше. Для багатьох Богдан був драматургом, оповідачем, фотографом, кінооператором, кінорежисером, актором, археологом, художником-карикатуристом, важкоатлетом і найприязнішим київським господарем — його квартира в самому серці міста завжди була відкрита для всіх. Однак для мене він означав набагато більше. В моїх очах Богдан Жолдак утілював найкращі якості української народної культури у її розмаїтих проявах, без жодного натяку на націоналістичну вузькість і ксенофобію.

Навідуючись до нього в гості, я часто-густо заставав його на канапі: він лежав, гортаючи чотиритомний словник української мови Бориса Грінченка, — в ті часи ця книжка нечасто траплялася в приватній бібліотеці. Богдан читав словник так, як мої друзі читали журнали й романи. Він блискуче знав українську мову й однаково щодня у неї занурювався. Він нікому не нав’язував спілкування українською, але його розслаблені інтонації і розкішний вокабуляр настільки вабили, що спілкуватися російською в Богдановій присутності я вважав блюзнірством. Пригадую літнього актора з кіностудії ім. Довженка: як і ми з Богданом, він брав участь у масових сценах і епізодах фільму «Ярослав Мудрий» — чіпляв козацькі вуса й одягав середньовічний костюм. Цей києворуський козак якось підійшов до Богдана, перебив нашу розмову і похвалив його українську. Саме тоді я вперше і єдиний раз побачив, як Жолдак зашарівся.

Як людина, котра свідома свого українського родоводу і пишається ним, Богдан у денаціоналізованому і русифікованому радянському Києві кидав виклик багатьом особам. Його дім був скарбницею української народної культури: рушники з українськими орнаментами, вишиванки, народні ікони, гуаші Марії Примаченко, глиняні кухлі й дерев’яні ложки, свіжий мед з музейної пасіки і запашні чаї з карпатських трав. У Богдановій квартирі ти почувався, як у музеї української етнографії. Богдан і його мати, Єва Нарубіна, чиї вірші похвалив сам Леонід Первомайський, були живими експонатами цього музею. Єва була останньою містянкою, яка займалася українською міфотворчістю: вона збирала міські плітки і перетворювала їх на народні міфи.

Богдан скаженів від того, що мати неспроможна сказати просте речення, не перетворивши його на українське бароко. Він відкривав свій черговий записничок (а їх було безліч) і починав дотепною українською сипати жарти й міські байки, що їх ретельно визбирував і впорядковував. Він часто вигадував свої дотепи, іноді досить крамольні. Якось Богдан десь добув двоколірний парашут і викроїв з нього чудову жовто-блакитну шовкову куртку. Міліціонер на Червоноармійській спробував його зупинити, мовляв, чому ви начепили на себе буржуазний націоналістичний прапор? Богдан, ніби зриваючи квітку, самими пальцями ніжно підняв міліціонера, і, поки той бовтався й виривався, Жолдак лагідно почав: «Як би це вам пояснити...» Можливо, це ще одна міська легенда, але Жолдака легко уявити в цьому ексцентричному світі — він існував у ньому і уособлював його: принадний міф про гордовитого, дотепного, кмітливого, навдивовижу обдарованого і нездоланного українця, який завжди глузує над своїм же українством.

Жолдак та інші яскраві люди дуже розширили мій український кругозір, але в мене склалося враження, що вони говорили тільки самі за себе. Я з першоджерел пізнав українську селянську дійсність, але не міську. Моє наступне відкриття полягало в тому, що ціле місто може говорити й думати українською. Це сталося під час літніх подорожей з хором «Щедрик» Галичиною і Закарпаттям, зокрема, ми побували в Мукачевому, Сваляві, Стрию і Львові. Я перемовлявся з водіями і провідниками, чабанами й косарями, шкільними вчителями і продавчинями, університетськими викладачами і вуличними гультяями: всі вони говорили українською і дуже підозріло ставилися до мого акценту. «Розмовляйте рідною мовою», — сказав мені завідувач відділом рукописів у бібліотеці ім. Василя Стефаника. Я мовчки стерпів образу.

Різниця у сприйнятті української мови між Харковом і Києвом з одного боку та Львовом з іншого вражала. Скажи хтось 1979 року в Києві «Вельмишановна пані, прошу подвійну каву», того самого вечора ця людина потрапила б у списки КДБ як український націоналіст, бандерівець, підривний елемент, загроза квітучому соціалістичному суспільству. Проте у Львові так говорили всі: у вуличній кав’ярні, в картинній галереї, на сходах університету імені Івана Франка, у соборі Святого Юра, у всіх без винятку церквах, трамваях і навіть на Личаківському цвинтарі. Я носив індпошивні білі штани й білу сорочку з коміром-стійкою à la 1875 рік; о сьомій ранку на залізничній станції до мене підійшла якась пані і запитала: «Чи не є в пана джінси?» Зроду не подумав би, що мене можна сприйняти за контрабандиста-фарцовщика. Безмежно спантеличений, я ледве пробурмотів щось у відповідь, але замилувався її фразою.

Згодом я мав розмову з одним львів’янином, який через акцент уважав мене російськомовним нечестивцем, небезпечним жидо-москальським покручем. Він хотів розповісти мені щось важливе про перші спроби пожежників повісити український націоналістичний прапор на міській ратуші і про те, як міліція намагалася його зняти. Львів’янин силкувався пояснити, що львівські пожежники були справжніми, «жовто-блакитними» українцями, натомість міліціонери були комуністами, «червоними», як і я. Можливо, ви пам’ятаєте, що в останні роки СРСР міліцейські автівки було пофарбовано в синьо-жовті кольори, а пожежні машини — в червоний. Ось як він розповідав мені про приїзд пожежників і міліції на місце подій: «Спочатку приїхали наші на вашій машині і повісили наш прапор, а потім примчали ваші на нашому авто і наш прапор здерли».

Ця мова і ці люди причарували мене. Я ніколи не забуду першу зустріч з іншою Україною. Я думав, що якби існувала десь справжня Україна, то вона втілилася б у мові і народі Галичини — у людях, які зберегли мову, і в мові, що врятувала людей. Звісно, я не хочу сказати, буцімто тоді, у свої дев’ятнадцять років, я мав виразне уявлення про мовні сценарії національного визволення. Однак я безумовно віддав належне нерадянському, зорієнтованому на традиційні цінності характеру людей, які мені зустрілися. Вони знали, ким вони є, і плекали залишки своєї національної ідентичності, яку режим намагався знищити. Відчувалося певне завзяття, шанобливе ставлення і мужність у тому, як саме говорили й поводилися люди в Західній Україні. Можливо, те, що радянський фільм про трьох мушкетерів зняли на валах львівського Арсеналу і вулицях міста, не просто збіг обставин, адже мушкетери теж відчували огиду до кардинала Рішельє, першого секретаря Центрального комітету Комуністичної партії Франції.

Повернувшись до Києва, я зрозумів, що симпатії до всього українського раптом перетнулися з моїми мистецькими починаннями. Я провів цілий день у музеї, який нині називається Національним музеєм українського народного декоративного мистецтва, в залі живопису Катерини Білокур, витягнув старий альбом анімалістичних малюнків Марії Примаченко, знайшов набір поштових листівок з орнаментами Ганни Собачко і вирішив стати українським народним художником. За п’ять років широкоформатні копії українського народного мистецтва і мої власні композиції потрапили в колекції киян. Я прагнув перетворити свій імітативний стиль на щось вишуканіше і менш залежне від моїх наставників, трьох українських народних художниць. Я гадав, що знаю, у якому напрямку треба рухатись, і подумав, що було б незвично переповісти біблійну історію мовою українського народного мистецтва, глибоко вкоріненою у фольклорному символізмі, анімалізмі й елементах дохристиянської образності. Проте мізерні знання Біблії і юдейсько-християнської традиції змусили мене взяти довжелезну паузу у двадцять років. Аж тоді я зрозумів, як поєднати українське народне мистецтво з біблійно-юдейською тематикою.

Протягом цієї довгої паузи я захистив свою першу дисертацію з порівняльного літературознавства; став викладачем Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка; опублікував свої перші наукові праці; в серпні 1991 року провів кілька ночей у Москві, захищаючи Білий дім; пережив розвал СРСР (земля йому пухом); вирішив віднайти себе як єврея: самотужки вивчив іврит; провів якийсь час у єрусалимській єшиві (талмудичній академії). Я повернувся в Україну і поринув у нові культурні й політичні ініціативи, що їх ми сьогодні називаємо українсько-єврейським діалогом.

Йосип Зісельс, голова Асоціації єврейських організацій і громад України, відомої під назвою Ваад України, запросив мене попрацювати позаштатним перекладачем для єврейських журналістів із Північної Америки. Вони мали взяти інтерв’ю у членів українського уряду й лідерів політичних партій — від Івана Драча і Дмитра Павличка до Юрія Щербака і Лариси Скорик. Користуючись метафорою Ґ. К. Честертона, я впритул яко перекладач спостерігав за цими політичними діячами, але вони (за рідкісними винятками) не помічали і не знали мене. У перекладача немає імені, правда? Щербак 1992 року говорив про ізраїльський досвід мікрозрошування, Скорик — про запровадження івриту як державної мови, Драч скаржився на хибні уявлення євреїв про український націоналізм, а Павличко мріяв, як українські ракети виведуть на орбіту ізраїльські військові супутники. Це були дуже продуктивні польові дослідження з перебігу (або пробуксовування) українсько-єврейського діалогу.

Тоді ж таки я став сумлінним провідником для викладачів юдаїки з Ізраїлю і Північної Америки, для хасидських і антихасидських рабинів. Разом з ними я об’їздив усю Україну. Вони допомогли мені відкрити історію євреїв України — сферу, про яку я знав дуже мало. Знані гості щедро віддячили за послуги, познайомивши мене з пам’ятками єврейської історії: у Шепетівці я бачив могилу рабі Пінхаса з Корця, засновника першої хасидської друкарні, а в Бердичеві — синагогу рабі Леві Іцхака, героя єврейського фольклору. Я аж рота роззявив, побачивши синагогу XVI століття в Шаргороді. Ще більше здивування чекало на мене, коли я дослідив архітектуру шаргородського ринку з усією інфраструктурою штетлу XVIII століття, що вціліла крізь віки. У Житомирі я переступив поріг першої в царській імперії рабинської семінарії, а у Вижниці обмив ноги в природній мікві, ритуальному басейні. За легендою, взимку сюди приходив для ритуальних обмивань Бешт — легендарний засновник хасидизму Ісраель бен Еліезер.

Я молився в карпатських лісах, де Бешт молитвував сім років, перш ніж відкрив себе світу як кабаліст-практик. Обстежив єврейські цвинтарі з надгробками XVII і XVIII століть у Сатанові, Острозі й Меджибожі та головний католицький собор у Кам’янці-Подільському, де 1756 року проводив диспут з чільними юдейськими рабинами Якоб Франк, єврейський псевдо-месія, котрий згодом навернувся в католицизм. Я провів безліч днів і ночей на могилі рабі Нахмана з Брацлава, який прийшов до Умані не лише навідати душі безневинних євреїв, замордованих під час Коліївщини, а й тому, що хотів провести свої останні дні поруч із ґан еден, раєм — так він називав уманську «Софіївку». Нині видається наївним називати відомі історичні місця відкриттям, але на початку дев’яностих вони стали для мене одним суцільним одкровенням.

Мої регулярні мандрівки Україною збирали разом євреїв і українців, які мали спільну історію на українських теренах, але навдивовижу розходилися у її оцінках і, як результат, у ставленні один до одного. Вони ділилися тим, що знають — або радше не знають — з історії євреїв в Україні, і саме це змусило мене усвідомити, наскільки українсько-єврейські конфлікти породжено століттями ефективної пропаганди. Мимоволі я став посередником між двома сторонами, які, прагнучи порозуміння, обмінювалися закидами.

В очах українців стереотипні євреї були лакизами шляхти і більшовиків, а в очах євреїв стереотипні українці поставали кровожерливими козаками, погромниками і підсобниками Голокосту. Під час моїх поїздок і зустрічей знову й знову спалахували вогнища взаємної ворожості й упередженості, але так само часто вони й згасали. Іноді ці зміни відбувалися за кумедних обставин, іншим разом — за сумних, мутних і ганебних. Якось, гуляючи в центрі Києва, я став свідком того, як рабі плюнув на бруківку поруч із пам’ятником Хмельницькому: «Чому це вони встановили пам’ятник цьому катові, який винищив сотні тисяч євреїв?» Іншим разом я супроводжував ізраїльського вчителя до офіційного монументу в Бабиному Яру: всі ці скульптури без ознак національності, жодних згадок про переслідування євреїв, меморіальні дошки українською, російською і мовою їдиш (з сімома помилками) у пам’ять про знищених там мирних радянських громадян. Поруч із нами стояла молода пара. «Оце, — каже дівчина кавалеру, — російською, а оце — українською». «А це що за мова?» — «Не знаю, — почулося у відповідь, — може, вірменська». Мої супутники зрозуміли, що за цією відповіддю стоїть невігластво і недбалість, а не конче антисемітизм.

Бували й зустрічі, які давали надію. Ми йшли по бульвару Шевченка з довгобородим рабі, вбраним у шовковий каптан, і десь біля Володимирського собору високий побожний український селянин переплутав рабі з православним священиком, схилився перед ним, підійшов поцілувати руку й отримати благословення. Та все, що його чекало, — відсмикнута рука і благословення гебрейською мовою. Важко сказати, хто збентежився більше — я, він чи рабі. Ще один рабі, не менш ортодоксальний, був настільки вражений іконами Врубеля з іконостасу Кирилівської церкви (які він через релігійні заборони не міг похвалити або назвати шедевром), що простояв перед ними добру чверть години, аж потім мовив: «Ме’од меаньєн!» (Дуже цікаво!) Ще колись ми з водієм на ім’я Гриша і таким собі рабі Менахемом влаштували пікнік на узбіччі дороги між Ямполем і Бродами. Покуштувавши кавуна (фрукти й овочі завжди кошерні), спершу я, а потім і рабі попрямували до кущів справити потребу. Після нас туди пішов Гриша. Рабі подивився йому в спину і сказав на їдиш: «Таке ойх а менш!» (Теж людина!)

Мене осяяло усвідомлення істини, коли той самий рабі Менахем попросив зводити його в оперу. На початку вересня 1993 року, під час нашої короткої зупинки в місті між двома поїздками, київська опера пропонувала тільки твір Миколи Лисенка «Тарас Бульба». Звісно, рабі Менахем знав про кілька відверто антисемітських пасажів в оригінальному тексті Гоголя, але лібретто їх майстерно оминуло. Я переказував зміст арій близько до тексту і допомагав рабі зорієнтуватися в сюжеті. З дедалі більшим інтересом рабі стежив за перипетіями Андрія, Остапа й Тараса. В опері не йшлося про євреїв, тож він природно симпатизував козакам, передусім Тарасові й Остапові. Неприязнь до зрадників і співчуття до жертв сягнули апогею у сцені, коли Андрій і його польська кохана стоять у церкві перед вівтарем, готові вінчатися. Рабі Менахем, батько п’ятнадцяти дітей і житель Єрусалиму у восьмому поколінні, не зміг приховати свого обурення. «Азой ер башефт ді дозіке ґоя?», — вигукнув він. (То що, він одружується з отією не-єврейкою?!)

Уявити світського, ліберального й ерудованого єврея, який ототожнює себе з козаками Гоголя й Лисенка, неважко. Зовсім інша річ — спостерігати за тим, як хасидський рабі у штраймлі (святковій хутряній шапці), довгому шовковому каптані, білих гольфах і штанах до колін прирівнює себе до козаків, ба більше, уявляє, що козаки — то ми, євреї, а ті, хто одружується з іншими — то вони, не-євреї і зрадники. В ту вересневу хвилину 1993 року я усвідомив: в українсько-єврейського діалогу є шанс.

Коли відкриваєш довколишній світ і відкриваєшся йому, світ допомагає тобі відкрити самого себе. Дуже скоро я зрозумів, що став частиною процесу єврейського відродження в пострадянській Україні і що цей процес вимагає серйозного особистого внеску. Я прийняв запрошення від Вааду України й очолив Центр єврейської освіти, який за кілька місяців розрісся з трьох викладачів до двадцяти п’яти. Центр проводив регулярні педагогічні семінари для вчителів 64 недільних і 14 денних єврейських шкіл, відкритих недавно в незалежній Україні. У 1993–1996 роках мене запрошували вести розмови про відродження єврейського життя в Україні, про єврейські місця в Україні та удоступнені джерела з єврейської історії й культури. Я побував у Колумбійському і Гарвардському університетах у Сполучених Штатах, Єврейському університеті (Єрусалим) та Університеті Бар-Ілан в Ізраїлі, Торонтському університеті й Університеті Макґілла в Канаді, а ще в наукових закладах Парижа, Амстердама й інших міст. Я перетнув Атлантику вдруге в житті, якраз коли по CNN ішов відеопасквіль під назвою «Потворне обличчя свободи» (1994), де Україну виставляли дикою, ультранаціоналістичною, ксенофобною, антисемітською країною. Мені довелося відповідати на закиди української діаспори і публічну критику єврейських громад.

У розмовах з українцями і євреями діаспори я опинився в ситуації, коли мусив пояснювати елементарні речі помірно агресивним, але надміру цікавим співрозмовникам. Чому юдеї здавали в оренду християнські церкви і брали з селян гроші за хрещення? Чому українці вбивали євреїв щоразу, як боролися за свою незалежність? Хто більші антисеміти — українці чи поляки? Чому євреї гнобили українців? На ці питання немає позитивних відповідей, вони перефразують хрестоматійне «Ви вже припинили бити свою дружину?»

У розпалі цих розмов я усвідомив: українсько-єврейський діалог, який розгорнувся між єврейськими й українськими інтелектуалами в Україні і став нормою у діаспорі, провістив нову історичну парадигму, яка ігнорувала взаємну ненависть, кидала виклик упередженням і давала плідне підґрунтя для примирення. Ще я переконався, що обидві сторони дуже мало знають одна про одну. Я міг відповісти на окремі питання, але далеко на не всі, бо й сам знав не все. Спілкуючись з українцями діаспори, я наголошував на безпрецедентному розвитку українсько-єврейських відносин після 1991 року і намагався поставити їх у ширший єврейсько-український контекст. У 1995 році я викладав для студентів-філософів Києво-Могилянської академії курс середньовічної єврейської філософії — думаю, це був перший україномовний курс із юдаїки в Україні. Зрозумівши, що мені надзвичайно бракує можливостей заглибитися в історію євреїв, я спакував валізи, помандрував за кордон і почав кар’єру заново, цього разу кар’єру історика.

Я захистив другу дисертацію; перебрався з Бостона в Чикаго; отримав постійну посаду професора в Північно-Західному університеті; видав одну книжку й десятки статей, серед них кілька про українсько-єврейські взаємини; почав досліджувати життя і творчість незвичних євреїв, які виросли в їдишомовному або російському середовищі, проте вирішили ідентифікувати себе з українською мовою і культурою. Я відвідав усі можливі бібліотеки, зокрема книгозбірню в Юкрейніан Вілліджі, історичному районі в центрі Чикаго, де є дев’ять християнських церков, два українські музеї і бібліотека. Коли я спитався про перші числа «Літературно-наукового вістника» за 1899 рік, бібліотекарка музею місіс Калина покликала президента Української асоціації: «Пане Романе, ходіть сюди негайно, до нас тут прийшов жид, він так розмовляє українською!»

У листопаді 2004-го мене витягли з комфортного академічного середовища у світ мас-медіа, який я ненавиджу всіма фібрами душі. У представництві Радіо Асошіейтед Прес у Чикаго відчули, що мають повідомити про дивну ситуацію з виборами в Україні. Вони телефонували в Чиказький університет, Університет Лойоли, Університет ДеПол, Іллінойський Університет з одним і тим самим питанням: «Є у вас хтось, хто добре знає Україну і може прокоментувати те, що там відбувається?» Вони подзвонили до Українського музею, де пам’ятали «того жида», і їх послали до мене. З кінця листопада до середині січня я займався тим, що розтлумачував, що таке Помаранчева революція слухачам Радіо Асошіейтед Прес, Національного громадського радіо і Чиказького громадського радіо. В останню неділю грудня на шпальтах «Чикаго Триб’юн» вийшла стаття, у якій я пояснював, як Україна долає спадщину колоніального минулого і як це минуле, втілене в північному сусіді, прагне втримати Україну у своєму геополітичному царстві. Я не захищав прапори Помаранчевої революції на барикадах, але у свій спосіб я був на барикадах і боронив демократичні та національні засади. І роблю це досі.

Крім цього, я роблю ще тисячу інших речей. Перефразовуючи відоме прислів’я, людину робить важливою не її посада, а її бібліографія. Я з радістю можу сказати, що разом зі своїм колишнім наставником Ентоні Полонскі місяць тому видав товстелезний випуск щорічника «Полін», присвячений євреям і українцям. Разом з Павлом-Робертом Маґочієм написав книгу під назвою «Українці та євреї: тисяча років взаємодії». Я постійно намагаюся нагадати колегам, що історія України — це історія землі, на яку претендували люди різних етносів, серед них і євреї, а не історія однієї етнічної групи. Ще я намагаюся донести іншим, що історія і культура євреїв України — важлива частина української спадщини.

Про що я шкодую, згадуючи минуле? Я недооцінив кількох людей, яких знав особисто, — я міг би навчитися у них більше. Я думав, що вони завжди будуть поруч. Я шкодую, що знадобилося стільки часу на те, щоб зрозуміти, ким я хочу бути і що хочу робити. У моєму житті був один епізод, який я згадую з глибоким жалем і розчаруванням. У листопаді 1989 року я викладав порівняльне літературознавство на факультеті романо-германської філології. Стояв на третьому поверсі Жовтого корпусу Київського університету і готувався читати лекцію з європейського модернізму вісімдесятьом студентам факультету журналістики. День видався похмурий, але на бульварі Шевченка зібралися люди. Кілька юнаків підійшли до мене перед парою і попросили їх відпустити. Один показав у відкрите вікно і пояснив: «Ми хотіли б приєднатися до цих людей. Там перепоховують Стуса, Литвина і Тихого».

Я чув про Василя Стуса, про інших двох не знав нічого, але одразу зрозумів, хто вони, ці хлопці, майбутні журналісти. Тоді я знав, що Стус — видатний український поет, із найвищої ліги, що його звинуватили в антирадянській діяльності, засудили і він загинув у таборі, маючи сорок сім років, як Тарас Шевченко. Студенти, котрі стояли переді мною, належали до тих, хто рухає українську ірреденту. Ця акція була досить небезпечною: в листопаді 1989-го ніхто не міг не те, що передбачити, а й уявити розпаду СРСР, усі радянські інституції прекрасно функціонували.

«Звісно, хлопці, без проблем», — сказав я. Вони щиро подякували і вибігли з аудиторії. Тільки після лекції я збагнув, що то була втрачена можливість, мій проґавлений шанс, те, чого вже не виправити. Я дозволив трьом юнакам просто піти з лекції — який сором! Я міг би зробити оголошення, скасувати лекцію і разом з усіма студентами вийти на вулицю, приєднатися до похоронної процесії. Міг, але не зробив. Я далі читав лекцію, а люди під нашими вікнами повільно сунули центром тоді ще радянського Києва до ділянки № 33 на Байковому цвинтарі. Можливо, це був один із найважливіших шансів, які я втратив. Не беріть із мене приклад.
  1   2   3

поділитися в соціальних мережах



Схожі:

Реферат здобувача наукового ступеню кандидат соціологічних наук Національного...

Завдання
Києво – Могилянська академія, її значення в розвитку культури та освіти східних слов’ян

Інформаційний бюлетень №6 від 24. 12. 09
України (Національний університет «Києво-Могилянська академія», факультет правничих наук Наукма, Студентське наукове товариство правників...

Конспект уроку з історії України для 5 класу вчителя історії Миколаївської...
Навчальна: ознайомити учнів з розвитком освіти України XVI – XVIII ст. (братські школи, Острозька академія, Києво-Могилянська академія);...

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук
Роботу виконано на кафедрі історії України Інституту історичної освіти Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова...

В соціально-економічному та культурному житті краю
Робота виконана на кафедрі історії Національного університету „Острозька академія” Кабінету Міністрів України

Перелік електронних наукових фахових видань України, в яких можуть...
Харківський національний технічний університет сільського господарства імені Петра Василенка, Академія економічних наук України,...

Конкурс-захист проводиться на базі Криворізького факультету Національного...
Всеукраїнського конкурсу-захисту науково-дослідницьких робіт учнів-членів ман україни проводиться з метою

Доктор юридичних наук, професор кафедри цивільного права Національного...
Приватизація житла подружжя: аналіз питання в аспекті новітніх змін до ст. 61 Ск україни

Національний університет
«Актуальні проблеми гуманітарних наук» є факультет міжнародних відносин, кафедра історії ім. М. Ковальського та Наукове товариство...



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації




i.ocvita.com.ua
Головна сторінка