Пошук по сайту

Історія  лекції  Курсова робота  Рефераты  

Література Колабораціонізм термін сучасного політичного лексикону Слово «колабораціонізм»

Література Колабораціонізм термін сучасного політичного лексикону Слово «колабораціонізм»





Зміст

  1. Колабораціонізм - термін сучасного політичного лексикону

  2. Причини колабораціонізму в Україні

  3. Проблема колабораціонізму

  4. Колабораціонізм в Україні

  5. Власівці

  6. Українські військові з’єднання

  7. Спроба оцінки

  8. Література

Колабораціонізм – термін сучасного політичного лексикону

Слово «колабораціонізм», як і більшість термінів сучасного політичного лексикону, має французьке походження. Власне, це лише нова « окультурена « назва добре відомого явища. В оригіналі воно означало підсобництво окупантам, політичний торг, розмінною монетою якого є незалежність або суверенітет власної країни. Спочатку мали на увазі виключно французький колабораціонізм часів Другої світової війни (вішизм), почасти – політику Квіслінга в Норвегії . Але цим питанням займалися і такі історики, як В.Броккдорффа А.Даллін, М.І. Семіряга. Про те останнім часом інтерес до теми виявляють і політичні психологи. Дослідження колабораціонізму донедавна не практикувалося в Україні, адже тема колабораціонізму довгий час відносилася до заборонених сюжетів радянської історіографії .

Дарма, що вперше використано термін «колабораціонізм» генералом Анрі Петеном, який очолював так званий режим Віші та закликав французів до співпраці із нацистською Німеччиною. Термін швидко увійшов до інших мов – та активно використовувався радянською пропагандою із виразно негативним забарвленням для опису співробітництва народів СРСР (або окремих його частин) із гітлерівською Німеччиною.

Вужчим терміном «український колабораціонізм» користувалася в період Другої світової війни радянська влада на західноукраїнських землях, коли йшлося про співробітництво українців із нацистами та німецькою окупаційною владою. Треба відмітити те , що співпраця різного рівня з нацистською Німеччиною мала місце майже в усіх окупованих нацистами країнах Європи від Франції до Югославії і до СРСР. Про те в усіх країнах, яким закидається «колабораціонізм» безперечно існували потужні рухи опору, які одночасно зіграли провідну роль у перемозі над нацизмом. При характеристиці даного явища в українському середовищі враховується кілька факторів, що видозмінює його від західноєвропейського – та змінює його трактовку по суті від прийнятого радянською історіографією.

Власне, у нас союзника обирали за принципом: « ворог мого ворога – вже мій друг». Між союзниками могли і часом спалахували жорсткі конфлікти, але початкове розстановку визначала виключно довоєнна ситуація - насамперед етнічні протиріччя та шовіністичні амбіції титульних націй ,які визначали умови перебування народу у складі тієї чи іншої « імперії» . Наприклад ,колабораціонізм у Прибалтиці був явно антирадянської спрямованості, мав на меті відновлення status quo, що існував до окупації цих народів Червоною Армією 1940 р. і включення до складу СРСР. Над національний характер мав лише колабораціонізм у самій Росії. Історичне коріння російського колабораціонізму сягає у криваве минуле Громадянської війни 1917-1921 рр., він підживлюється пам’яттю про червоний терор і розкуркулення.

Причини колабораціонізму в Україні

1.Бажання помститися радянській владі за всі кривди ,що їм завдала (репресії, розкуркулення, тощо) .

2.Ідеологічне несприйняття радянської влади, комуністичної ідеології, антисемітизм.

3.Страх за своє життя і життя близьких.

4.Кар’єризм, прагнення пристосуватися до нових умов життя.

5.Позиція радянського уряду щодо військовополонених, яких вважали зрадниками.

6.Обман нацистської пропаганди.

7.Прагнення за допомогою Німеччини боротися за незалежність України.

Проблема колабораціонізму

Колабораціонізм Українців у Другій світовій війні – особливий випадок. Власне, незрозуміло, хто саме виступав у ролі «колаборантів» - українці по той чи цей бік фронту. Українці не мали своєї держави – короткочасна історія Центральної Ради Гетьманату Й Української Народної Республіки в Києві ( 1917-1919) завершилася окупацією більшої частини України Червоною армією і відповідно включенням її до складу більшовицької Росії (від 30 грудня 1922 року – СРСР. Отже, фігурально колабораціонізм може бути представлений і у вигляді українського комунізму. Схожою була доля і Західно – української Республіки у Львові, котра лише на один день оголосила про своє возз’єднання з Українською Народною Республікою у Києві (1919 рік) – акт Злуки. Однак у Галичині та на західній Волині окупація здійснювалася з боку Польщі.

Опір у підросійській Україні тривав майже до 1924 року. Щоб зломити дух прив’язаного до землі ( особливо приватною власністю на землю), українського селянства та його релігійні устої, більшовики пішли на жахливі соціальні експерименти. Жертвами колгоспного будівництва стали мільйони українських селян, які загинули голодною смертю у 1921-1922,1932-1933 і 1946-1947рр. Точну кількість жертв голодоморів неможливо встановити й досі, бо дані перепису населення 1937 року було сфальсифіковано, а відповідальних за перепис осіб розстріляно. Статистичну ж різницю списано на воєнні втрати. У результаті співпраця з німецькою окупаційною адміністрацією в Україні часом мала характер посильної помсти радянським окупантам за двадцятиліття нелюдських страждань.

Систему безпеки на окупованих землях СРСР А.Гітлер доручив створювати керівнику СС Г. Гіммлеру і підпорядкованій йому Центральній Службі безпеки райху. Ще на початку червня 1941 року між керівництвом поліції безпеки (СП) і служби безпеки (СД),а також командуванням вермахту було досягнуто домовленості про створення спеціальних груп(айнзацгруп), які діятимуть на окупованій території одразу ж після проходження фронту. Загалом було сформовано чотири айнзацгрупи – «А» (для Прибалтики), «Б»(для Білорусії), «Ц» (для північної та центральної частини України),»Д» (для Бессарабії, Південної України, Дону, Кубані та Кавказу). Головне завдання айнзацгруп полягало в гарантуванні так званої « політичної» безпеки на окупованих територіях, як у зоні бойових дій ,так і в тилу.»Спеціалісти» із цих підрозділів мали « очищати» територію від євреїв, комісарів, комуністів, радянських агентів, співробітників НКВС, партизанів, підпільників тощо. Всі накази на знищення « небажаних елементів» повинні були надходити безпосередньо від райхсфюрера СС Г.Гіммлера. Відповідно, з моменту встановлення цивільної окупаційної адміністрації в Україні було створено специфічну систему безпеки . Тут діяли відділення німецької державної таємної поліції (гестапо),яка формувалася з німецьких фахівців із залученням місцевих мешканців, здебільшого як агентури. В містах було створено відділки кримінальної поліції (кріпо), у яких поряд із німецькими криміналістами працювали також колишні радянські фахівці, які знали місцевий кримінальний світ і часто продовжували виконувати свої обов’язки й у часи окупації.

Колабораціонізм в Україні

Колабораціонізм в Україні проявився в надзвичайно широкому діапазоні – від побутового рівня до адміністративного військового співробітництва. Він носив різний характер – добровільної співпраці з нацистами із політичних чи ідеологічних переконань, вимушеної тривалої або епізодичної співпраці з гітлерівцями та їхніми союзниками. Найбільш поширеним був побутовий та економічний колабораціонізм. Адже мільйони мешканців окупованої України добровільно або під примусом працювали на промислових об’єктах і в сільському господарстві, розчищали вулиці від завалів і сплачували податки окупаційній владі, надавали свої помешкання для розквартирування військ тощо. Всі ці дії можуть вважатися співпрацею із окупантами але уникнути цього, навіть за великого бажання ,було майже неможливо.

Поширеним був адміністративний колабораціонізм . Адже сотні тисяч мешканців України працювали в органах місцевого самоврядування, створених з дозволу окупантів – від міських управ до сільських староств, працювали за окупації в школах і технікумах, дитячих садках, редакціях газет (в роки окупації в Україні було понад 300 періодичних видань),різноманітних творчих спілках тощо. Частина цих людей працювала з ідеологічних переконань, інші йшли на співпрацю ,намагаючись вижити в жорстких умовах окупаційного режиму.

Існував в Україні і військовий колабораціонізм. Крім українських батальйонів шуцманшафту й СД, служби порятунку і самооборони пожежників і воєнізованої охорони залізниць та підприємств, були ще й українські батальйони «добровільних помічників вермахту» («гіві»),які 1943 році формально називали « Українським Визвольним Військом» (до 80-ти тисяч осіб), були помічники ПВО ( близько 10 тисяч осіб). Найновіші дослідження вказують на те, що лише приблизно третина усіх цих військових формувань створювалося із добровольців, які йшли до них на службу насамперед з метою помститися радянській владі за власні страждання або за страждання своїх рідних чи близьких. Дві третини шуцманів гіві складалися із військовополонених та молоді, яка вибирала поліційну чи військову службу, аби уникнути вивезення на роботу до Німеччини або щоб прогодувати свої родини. Військовополонені часто записувалися «добровольцями», щоб не померти у таборах від голоду та хвороб. Дехто йшов на службу до німців, дізнаючись про те ,що радянське керівництво оголосило всіх полонених червоноармійців зрадниками і дезертирами.

Власівці

Такого стрімкого наступу гітлерівців на радянські терени улітку – восени 1941 року передбачити не міг ніхто. Історики не можуть дійти одностайності щодо причин нищівних поразок Червоної армії на початку війни. Причому чисельність загиблих і зниклих безвісти найчастіше поступалася кількості солдат і офіцерів, які опинилися у полоні. Це були мільйони не лише новобранців, а й досвідчених бійців, чимало з яких навіть не встигли вступити в бій. Цілі армії опинялися в оточенні , не маючи більш доладного наказу , аніж «стояти на смерть!». Більшість літаків були знищені ще на землі, танки залишалися без пального, штаби без оперативного зв’язку і належного аналізу обстановки. Перші півроку війни завершилися цілковитою стратегічною поразкою Червоної армії на всіх фронтах від Балтики до Чорного моря.

За наказом Сталіна №270 від 16 серпня 1941 року червоноармійців, які здавалися у полон, передбачалося знищувати всіма наземними і повітряними засобами, а їхні родини « позбавляти державної і будь-якої іншої допомоги», як « ворогів народу».

Мільйони радянських військовополонених не полишало відчуття , що батьківщина просто здала їх у полон. Для такої кількості військовополонених у вермахту часто навіть не вистачало охорони. За будь-якої зручної ситуації – наліт , замішання чи інше – відбувалися масові втечі. Більшість утікачів наздоганяла куля автоматників. Але й тих, хто вирвався з полону, батьківщина зустрічала аж ніяк не хлібом – сіллю. Сталін полюбляв повторювати :» У нас не має військовополонених, а є зрадники». Втікати з одного табору до іншого, від есесівської кулі в спину на зустріч чекістській у потилицю воліли далеко не всі. Залишався ще один спосіб – влитися у лави партизан і продовжувати боротьбу.

Партизанський рух започаткувався вже в перші дні війни. Лави партизан формувалися з відрізаних від своїх частин бійців РСЧА, озброєних трофеями місцевих жителів, а також солдатів і офіцерів, які втекли з полону. Однак уже у 1942 році організацією партизанського руху зайнялися досвідчені кадрові командири, прислані з Генштабу. У партизанських загонах обов’язково запроваджували посади політруків, котрі контролювали як командирів, так і особовий склад. З центру партизани одержували не лише боєприпаси та пайок, а й ідеологічні установки що до боротьби з « контрреволюцією».

У партизанському русі відбувся розкол : були загони ,м’яко кажучи, лояльні і нелояльні до сталінського режиму. У результаті колабораціонізм став вимушеною відповіддю на нелюдську політику радянської влади не лише в епоху колективізації та сталінських репресій, а й в конкретних обставинах війни стосовно військовополонених і « зрадників» батьківщини. У останніх просто не лишалося вибору.

Російські антирадянські батальйони створювалися протягом усієї війни, але до кінця 1944 року їхня участь у бойових діях обмежена лише конвоюванням і сутичками з партизанами. Величезну роль у долі регулярних російських частин у складі СС зіграв колишній радянський генерал – лейтенант Андрій Власов, який опинився у полоні в літку 1942 року. Йому були відомі настрої серед військовополонених. Спочатку Власов погодився співпрацювати з гітлерівцями у питаннях пропаганди. Однак переконати німецьке командування у необхідності сформувати з радянських військовополонених армію для визволення Росії від сталінського терору йому вдалося лише восени 1944 року, коли становище на фронтах стало для Берліна катастрофічним. Так була організована » Русская освободительная армия» (РОА).Відтоді всіх хто воював у роки війни піде російським трибарвним прапором ,стали умовно іменувати власівцями (хоча насправді армій було не менш як три.)

До РОА входили колишні білокозацькі батальйони ,що дислокувалися в Італії та Югославії, але реально вони не встигли взяти участі в операціях армії Власова. З січня 1945 року гітлерівське командування навіть почало ставитися до армії Власова як до збройних сил « союзної держави» ,але крах Третього рейху був неминучим . Власівці боролися у союзі із сербськими четниками проти партизанів Тіто в Югославії,одним з останніх чинили опір у Чехії на весні 1945 року. Бійці РОА на чолі із самим Власовим ,які здалися американцям, союзники негайно видали НКВС. Хоча багато радянських ветеранів мають медаль « За визволення Праги», але саме власівці врятували Злату Прагу від знищення ,повернувши зброю проти нацистів.

Досить довго слово «власівець» було синонімом зрадника і боягуза. Мужність із якою воювали бійці РОА, змушує засумніватися в тому , що саме страх змусив їх надягти німецьку форму. Їхня відданість російським бойовим традиціям часів Першої світової війни – особливо – прапору свідчить про те, що не все так просто в мотиваціях не лише колишніх козаків і офіцерів РОА ,а й військовополонених ,котрі погодилися на такого роду колабораціонізм.

Українські військові з’єднання

Окрім формування загонів з військовополонених німці вдалися до мобілізації українців для виконання допоміжних робіт. Молоді юнаки і юначки 14-18 років вербувалися для служби у повітряних силах (Luftwaffe) де вони обслуговували зенітну артилерію, прожектори та інше. Молодь призивалася також до будівничих військ (Baudients) та до організації Тодта(батальйонів примусових робіт), де вони прокладали дороги, телефонні лінії, рили окопи, працювали на заводах. Практика примусової мобілізації набрала особливо великих розмірів під час відступу німецьких військ 1944-1945 рр.

Другу велику групу солдат українців, що воювали на стороні Німеччини становили вояки військових національних частин ,які постали на основі політичних угод українських націоналістів з німецькою владою. До їх числа належать: Дружини українських націоналістів («Нахтігаль» і «Роланд»),дивізія «СС Галичина», Український легіон самооборони, Буковинський курінь, Українська національна армія тощо. Українським політичним силам, які прагнули до створення українських військових частин у складі німецької армії або в союзі з нею, не йшлося про вис луження перед окупантами. Вони сподівалися таким чином добитися визнання німцями українських політичних вимог. Іншим можливим мотивом було дістати зброю і військовий вишкіл, а у перспективі – домогтися створення національних армій, які би підпорядковувалися їхній владі.

Подібні національні частини в німецькій армії існували серед інших народів СРСР- азербайджанців, білорусів, вірменів, грузинів, калмиків, козаків (німців трактували російських козаків як окремо етнічну групу, наближену до арійської раси),кримських і волзьких татар, росіян, фінів. Але Гітлер категорично відхиляв ідею створення політичних представництв окупованих народів і організації під їхнім наглядом національних формувань. Дізнавшись, що поза його спиною відбувається формування «визвольної армії» Власова, він заявив у червні 1943 року….

«…Я ніколи не створю російську армію. Це - фантазії першого класу. Я не хочу, щоб хтось виношував приховані надії, що після утворення української держави все буде гаразд, бо вона нам дасть мільйон солдатів. Ми не отримаємо нічого, жодної людини. Але це з нашого боку буде справжнім божевіллям. Ми облишимо свої політичні цілі, які не мають нічого спільного з українською республікою».

Очевидно, що українські націоналісти помилялися у своїх надіях ,пов’язаних зі створенням українських частин. Але фашистському керівництву теж доводилося відступати від принципів. Показовою з цього боку була історія дивізії «СС Галичина». Як і у випадку з іншими національними дивізіями, вербування українців до складу дивізії СС трималося у таємниці від Гітлера – про її існування він дізнався аж весною 1945 року. Однак прагматичні потреби компенсувати якимсь чином втрати на фронтах привели до того ,що із 39 діючих під кінець війни дивізій СС більшість була не німецькою за своїм особовим складом. Окрім української дивізії «СС Галичина», у цьому списку значилися три голландські, три угорські, дві російські, дві литовські, а також сербська, хорватська, албанська, чеська, естонська, італійська, фінська, датська, норвезька, боснійських мусульман і французька - тобто дивізії, які представляли майже усі окуповані землі і народи. Варто особливо наголосити на тому, що вони не були дивізіями СС у точному значенні цього слова, а дивізіями слова СС (Waffen SS). Назва «СС» у цьому випадку не означала особливої відданості його офіцерського й солдатського складу нацистській ідеології, а просто відображала факт, що ці дивізії були підпорядковані есесівському командуванню. Причина такого підпорядкування була дуже прозаїчною і полягала у тому ,що східні групи під керівництвом вермахту вважалися не досить надійним елементом. Голову СС Гіммлера особливо турбував той факт, що «такого низького ґатунку істоти, як слов’яни» будуть зараховані до елітарних нацистських військ. Тому він вважав, що не правильно було б обговорити про українця як «есесівця», оскільки термін «есесівець» є дуже цінним для німців.

Підсумовуючи можна сказати, що абсолютна більшість українців під німецькою окупацією займала пасивну позицію і її головною турботою було щоденне виживання. Але, знову ж таки, ця обставина не була особливою національною заслугою українців, а просто відбивала загальну схему поведінки центрально – і східноєвропейських народів на окупованій німцями територій.

Спроба оцінки

Звичайно, це не знімає питання про участь окремих українців у воєнних злочинах. Центральне місце тут займає , ясна річ причетність до винищення євреїв. Українська так звана допоміжна поліція та українців у складі частин «гіві» використовувалися німцями для арешту євреїв, впровадження їх до концтаборів і місць страти та проведення самих екзекуцій. Вони виконували ці функції не лише на українських землях, але й у польських і литовських гетто.

Звідки ж взявся міф про особливу схильність українців до колабораціонізму з фашистською Німеччиною? Він виник у першу чергу з певної аберації, що була створена радянською пропагандою і некритично перейнята на Заході, передовсім лівими інтелектуалами: ті українці, які воювали на боці СРСР, були протрактовані, як частина «радянського народу»(а на Заході – відповідно як росіяни); ті ж, хто воював проти Радянського Союзу, незалежно від того, як вони ставили до фашистської Німеччини, одержали наліпку колабораціоністи.

Сьогодні по закінченні холодної війни і цілеспрямованої пропаганди, важливо не лише домогтися інформаційного балансу і дати виразну історичну оцінку цим явищам, а й зрозуміти їхню природу як громадянського конфлікту. В осмислені спірних питань історичного минулого – запорука побудови нашого майбутнього.

Література

1.Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності К., «Либідь». - 1999рік. - С.406-407

2.Яковенко Н., Грицак Н. нариси з історії України з найдавніших часів ХХст.т.2,К – «Либідь» 2008р. - С.231-241

3.Патриляк С.Україна в роки Другої світової війни, К. – «Либідь» 2010р. С.192-198

поділитися в соціальних мережах



Схожі:

Література рідного краю
Слово в житті людини. Краса світу І людської душі в художньому слові. Образне слово — першоелемент літератури. Початок словесного...

Реферат на тему: Ботаніка: історія розвитку, завдання, об’єкти дослідження
Хоча для цього значно краще прислужився б термін фітологія (фітон – рослина, логос – слово), тобто слово про рослини чи наука про...

І. В. Діяк П’ята колона в Україні
Що таке “п’ята колона”? Це поняття увійшло до сучасного лексикону з часів громадянської війни в Іспанії. “П’ята колона” стала назвою...

Назва це слово рідної мови. Назва «візитна картка» вулиці, провулка,...
Зацікавившись історією походження новомосковських міських топонімів, ми вирішили визначити у чому спільність І відмінність між топонімічними...

70 год на рік, 2 год на тиждень
Вступ. Слово в житті людини. Краса світу й людської душі в художньому слові. Образне слово — першоелемент літератури. Початок словесного...

Іванова Н. М., вчитель історії та правознавства
Сам термін „інновація" почав використовуватись у вітчизняній дидактиці на початку 90х років XX ст й швидко набув поширення в учительському...

Походження назви "україна"
У грецькій мові відповідний термін "лоґос" позначає як слово, так І розум, І боготворця. Цей містичний аспект слова дає змогу здійснити...

Література», «Етика». Мета
Тема: «Особливості сучасного українського морального фентезі на прикладі роману «Брамник» Марини та Сергія Дяченків»

Вступ 3
У різних народів є вислови щодо ролі інформації у суспільних відносинах: „Хто володіє інформацією, той володіє світом”, „Хто володіє...

Назва відділення Секція
Світова література Українська мова та література, світова література (за вибором)



База даних захищена авторським правом © 2017
звернутися до адміністрації




i.ocvita.com.ua
Головна сторінка